Тематичні напрями
Уже шість років я працюю з сім’ями, які проходять шлях зцілення після репродуктивної втрати. Цей досвід навчив мене, наскільки багатогранними можуть бути наші втрати у материнстві та як часто ми недооцінюємо потребу в підтримці. Як часто ми зіштовхуємося з браком розуміння – і навіть із браком самоемпатії.
Ця стаття може бути тригерною. Якщо ви відчуєте, що читати її вам складно або що вона викликає сильні емоції – ви можете відкласти її або попіклуватися про себе після прочитання.
Що таке репродуктивні втрати?
Репродуктивні втрати – це широке поняття, яке включає в себе втрати дитини через викидень, завмерлу вагітність, переривання вагітності, мертвонародження чи невдале ЕКЗ, а й інші втрати, пов’язані з руйнуванням планів та мрій щодо материнства чи батьківства.
Від чоловіків і жінок, яких життя повело незапланованими, неочікуваними та складними шляхами, я часто чую одне запитання:
Чому так болить?
У цій статті я хочу поділитися відповіддю на це питання та розповісти, як можна полегшити цей біль.
Чому так болить?
Наші уявлення про майбутнє формуються ще задовго до дорослішання.
З дитинства ми спостерігали за дорослими, бачили сімейні моделі сімей друзів, грали в рольові ігри, бачили різні сімʼї у фільмах. Ми вбирали всі ці образи й поступово створювали уявну історію материнства чи батьківства – сценарій, у якому все мало скластися так, як ми собі уявляли.
Хтось мріяв, опираючись на позитивний приклад:
«Я мрію, що коли виросту, так само, як і в дитинстві, буду їздити зі своїми дітьми в гори».
«Я хочу велику родину, бо виріс у сім’ї, де завжди було тепло й затишно».
А хтось будував свої мрії всупереч власному досвіду:
«Я ніколи не змушуватиму свою дитину їсти те, чого вона не хоче, бо мене змушували».
«Я хочу народжувати дітей у більш зрілому віці, коли зможу їх забезпечити, бо мої батьки були надто молодими й не могли дати мені те, чого я потребувала».
“Я хочу мати можливість більше часу провести у дектеті, бути більше з дітьми, бо мої батьки завжди багато працювали і мені бракувало їхньої уваги”
Але ця історія ніколи не враховує труднощів. В ній немає місця для втрат, непліддя, розлучень, війни, фінансових проблем, хвороб.
Невизнаний біль
За статистикою:
- Одна з чотирьох вагітностей завершується втратою в перші 12 тижнів.
- Одна з 150 сімей втрачає дитину після 12-го тижня вагітності або в перший рік життя.
- Кожна шоста пара стикається з непліддям.
Ми рідко задумуємось, що відчуває жінка, коли після кількох місяців спроб завагітніти знову бачить негативний тест.
Ми нечасто думаємо про те, яке горе переживає сім’я, яка, дізнавшись про вагітність і вже мріючи про першу чи ще одну дитину, стикається з втратою через викидень.
Ми не можемо уявити, перед яким вибором постають батьки, коли у дитини в утробі діагностують стан, несумісний із життям.
І ми не повинні цього уявляти – нам просто слід визнати, що це великий біль, і зрозуміти, що люди потребують тривалої підтримки, щоб із ним впоратися.
Коли це стається, люди горюють не лише за дитиною, а й за всім, що було з нею пов’язане: мріями, очікуваннями, уявленням про себе як маму чи тата, вірою в себе і впевненістю у майбутньому.
Іноді руйнується навіть довіра до власного тіла, відчуття контролю над життям, страждають стосунки.
На перший погляд може здаватись, що «це втрата, яку варто забути і рухатись далі», та такий тиск з боку суспільства лише стигматизує, ускладнює горювання.
З появою Опіки Ангела, з системною роботою Ранніх Пташок та діяльністю Сліду Життя, суспільство вже починає вчитися підтримувати сім’ї, які втратили дітей у вагітності чи пологах. Але є багато втрат, які взагалі не визнаються – а без права на горювання зцілення неможливе.
Коли стається втрата, визнана вона соціумом чи ні, ми горюємо, а коли втрата така багатогранна, то варто дати місце горю за кожним аспектом. Дозволити оплакати саму втрату, а також все те, що вже не збудеться через цю втрату. Даючи місце болю, ми даємо місце і надії.
Історії, які теж болять
Я вірю, що ми станемо більш чуйними, коли навчимося приймати різність досвіду, коли зможемо не порівнювати чужий біль, а приймати його і пробувати зрозуміти.
Деколи уявна історія материнства чи батьківства руйнується не через фізичну втрату дитини, а і через невідповідність реальності виплеканим мріям. Це інший біль, але від цього він не стає менш значущим для людей, які його проходять.
Ось кілька історій, які часто залишаються без підтримки:
Я мріяла стати мамою до 30 і мати трьох дітей. Але з першим чоловіком у нас не склалося. У 32 я одружилася вдруге, ми шість років намагалися завагітніти. У 39 у нас народилася донечка, і я щаслива мама. Але також я горюю через те, що вона росте без братика чи сестрички, через те, що я не можу мати більше дітей.
Я завжди хотіла велику сім’ю, але війна змінила все. Ми змушені були переїхати, фінансова ситуація погіршилася. Народження другої дитини довелося відкласти на невизначений термін.
Моя донечка народилася передчасно. В мене ніби вкрали “нормальні” пологи. Я бачила дитячу реанімацію замість радісної зустрічі з пологового. Замість відновлення після пологів – щоденний страх за життя дитини.
Я зустріла коханого лише в 38. Ми не були готові до батьківства відразу, хотілось дати можливість стосункам розвинутися. Тому я наважилась заморозити яйцеклітини. Але після аналізів виявилося, що мій резерв недостатній…
Мій чоловік зараз у війську, він не зможе бути зі мною під час пологів, він не зможе розділити зі мною перші місяці життя нашої дитини. І моя вагітність проходить в постійному стресі і страху.
Ці історії – про реальний біль. Але суспільство часто його ігнорує, бо тут наче «немає справжньої втрати», бо тут легко вдатись до порівнянь або сказати «Принаймі».
Натомість краще запитати: «Як ти це переживаєш?», «Чи потрібна тобі підтримка?»
То ж як бути, коли уявна історія материнства чи батьківства руйнується? Що ж, якщо ми змогли написати її, ми можемо її переписати.
Ми можемо переписати свою історію
Моя колега, яка з дитинства мріяла про чотирьох дітей, у 45 років прийняла, що ця мрія не здійсниться. Її шлях до материнства був дуже непростим. Вона переписала свою історію: прийняла, що вона є мамою однієї дитини, а її складний досвід материнства дав їй емпатію і знання, вона реалізувала себе у психології і зараз допомагає сімʼям, які проживають репродуктивні втрати.
Я знаю жінок, які після років боротьби за материнство, знаходили себе у кар’єрі.
Я знаю тих, хто всиновлював дітей.
Тих, хто народжував у 16 – і тих, хто в 45.
Тих, хто проходив шлях ЕКЗ – і тих, хто вирішив не ставати батьками.
І всі ці історії – цінні та важливі. Всі ці історії мають значно більшу глибину переживань, страхів, втрат та потреби у підтримці, ніж ми бачимо на поверхні.
Це велике щастя, коли написана нами історія ще з дитинства збулася, як ми і мріяли. Та якщо так не відбулося, слід памʼятати, людина може переписувати свою історію, писати її, по мірі свого шляху, додавати до неї нові, неочікувані сторінки, а з деякими сторінками, прийняти, що вони можуть залишитись недописаними.
Я щиро бажаю, щоб кожна історія буде світлою!
А яка ваша історія?
Чи змінювалася вона з часом? Чи вдалося вам переписати її з любов’ю до себе?
